23 вересня у світі відзначають День видимості або День гордості бісексуальних людей, яких часто зазнають критики як зі сторони гетеросексуальної спільноти, так і з боку ЛГБТ-ком’юніті. Спеціально до цього дня ми вирішили дослідити як же змінювалося ставлення до ЛГБТ-спільноти в Україні з початку незалежності та наскільки ми рухаємося до побудови толерантного демократичного суспільства.
У 1991 році Україна стала першою з країн колишнього СРСР, в якій скасували кримінальну відповідальність за добровільні гомосексуальні стосунки. Проте і через три десятиліття після того, деякі українські політики намагаються у той чи інший спосіб підживлювати гомофобні настрої у суспільстві, зазвичай для власного піару серед консервативної частини суспільства.
Так, дослідження Pew research center “Громадська думка в Європі через тридцять років після комунізму” показало, що серед європейських країн в Україні – найнижчий рівень сприйняття гомосексуальності: тільки 14% опитаних відповіли, що ЛГБТ мають бути прийняті суспільством. Показовим є той факт, що точно такий самий показник зафіксували і в Росії. Якщо ж порівнювати ці результати із попередніми роками, коли проводилось дослідження, то наприклад, 2002-го в Україні показник “сприйняття” становив 17%, а в Росії – 22%, 2007-го – 19% і 20% відповідно, 2011-го – по 15%. Водночас, чітке заперечне «ні» на це ж запитання 2020 року відповіли 69% респондентів в Україні та 74% у Росії.
Весь цей період фіксувалися періодичні спроби “підігрівати гомофобні настрої” в суспільстві за допомогою різноманітних нормотворчих ініціатив.
З 2007 року практичного щорічно публікується Декларація “Про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів” від Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, на публічному просуванні якої мобілізують консервативний електорат певні політичні діячі.
Протягом 2011-2013 років депутати Верховної Ради від Партії регіонів масово реєстрували та голосували за законопроекти про заборону “пропаганди гомосексуалізму” та “розповсюдження позитивної інформації про гомосексуалізм”. Тодішні законопроєкти передбачали штрафи до 15 тисяч гривень і п’ять років ув’язнення за будь-які публічні прояви гомосексуальності. Ініціатори таких законопроєктів переймали досвід російських депутатів, де приблизно в той же час жваво обговорювався й у 2013 році врешті був ухвалений закон про заборону “пропаганди нетрадиційних сексуальних стосунків серед неповнолітніх”.
Після 2014 року, коли Україна підписала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, ситуація дещо змінилась в правовому полі. Наша держава взяла на себе зобов’язання забезпечувати гендерну рівність та боротися з дискримінацією у всіх її формах та проявах. У травні 2020 Голова представництва ЄС в Україні Матті Маасікас та посли 21-ї країни світу відзначили прогрес України в плані захисту представників ЛГБТ-спільноти, але при цьому зауважили, що ці люди залишаються вразливими перед насильством на основі сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності.
І хоча в Україні офіційно зареєстровані більше 40 громадських і благодійних організацій, створених ЛҐБТ-спільнотою, державні органи вперто продовжують уникати як термінології у нормативно-правових актах, так і ігнорує наявність самої спільноти з точки зору співпраці держави і громадянського суспільства.
Більше того, в 2020 році народні депутати Георгій Мазурашу та Олена Лис зареєстрували два законопроєкти, одним з яких мають намір встановити адміністративну відповідальність за “пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму“, іншим захищати “традиційні сімейні цінності“. В цих законопроєктах нардепи пропонують, щоб за “пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму” на українців можна було накладати стягнення у вигляді штрафів від 17 тисяч до 136 тисяч гривень. На щастя, ці ініціативи і досі залишились без подальшого розвитку.
Місцеві вибори додали локального контексту цій проблемі. Так, значного розголосу і конфліктного резонансу в Житомирській області здобула ініціатива депутата обласної ради Ігоря Романського прийняти звернення Житомирської облради до Верховної Ради щодо відповідальності «за пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму», яке по суті є підтримкою вище вказаних законопроєктів.
Єдине публічне засудження (крім багатьох правозахисних організацій) подібних ініціатив було лише з боку Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова.
Фото з Фейсбук профілю Омбудсменки
На переконання Уповноваженого ВРУ з прав людини, вказана законодавча ініціатива не відповідає конституційним нормам і міжнародним правовим стандартам в галузі прав людини, натомість спрямована на дискримінацію представників ЛГБТІ-спільноти та порушення їхнього право на повагу до честі й гідності.
Сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність не можуть бути підставами для обмеження прав і свобод людини на законодавчому рівні. Подібні ініціативи народних обранців підбурюють інших громадян до нетерпимості та ненависті до ЛГБТІ-людей, а також ще більше укорінюють стигматизацію та дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності в українському суспільстві.
Окрім того, законопроєкт суперечить міжнародним зобов’язанням України у сфері забезпечення рівності прав і свобод та боротьби з ксенофобією та нетерпимістю, що на сьогодні є одним із пріоритетних завдань реалізації європейського вектора розвитку нашої країни.
Уповноважений зауважує, що відповідно до статті 68 Конституції України обов’язком кожної людини є не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Стаття 24 Основного Закону, стаття 7 Загальної декларації прав людини, стаття 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Протокол № 12 до цієї Конвенції забороняють дискримінацію за будь-якою ознакою, а також передбачають обов’язок держави вживати всіх можливих заходів для запобігання та протидії цьому явищу. Також заборона будь-яких форм дискримінації встановлена статтею 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», а статтею 7 цього Закону встановлено, що основним напрямом державної політики щодо запобігання та протидії дискримінації є, серед іншого, виховання і пропаганда серед населення України поваги до осіб незалежно від їх певних ознак, поширення просвітницької діяльності у цій сфері, – наголосила омбудсменка.
Проте питання прийняття/неприйняття таких ініціатив і досі залишається відкритим у публічному діалозі та викликають чимало конфліктів та регулярних політичних маніпуляцій. Хоча і звучить це досить дивно, враховуючи 30 річний шлях українців до європейської інтеграції та по побудові демократичного толерантного суспільства…
Денис Ранчев
спеціально для конкурсу журналістських матеріалів в рамках реалізації проєкту #РізноРівні ГО “Інститут Креативних Інновацій” спільно із ЗОБФ «GenderZ» за підтримки EVZFoundation
